Четвер, 11 лютого 2016 16:11

Звідки взявся вінницький Тарас Бульба? (Інтерв'ю)

Медіа

Вінничани знають його, впізнають часто на вулицях, інколи тицяють на нього пальцями та крутять ними біля віска.

Тарас Бульба, він же Анатолій Чайка, знаменитий своїми креативними акціями протесту. Не раз вінничани бачили його лежачим у міському судді (протест проти увзнення Юрія Хорта) або сидячим у міській раді (протест проти необґрунтованих комунальних тарифів). Це він кидав яйцями міліціонерів і утримував по голові від прокурора. Він ніколи не розлучається зі своїм прапором, який носить перевернутим (жовтий колір зверху, голубий знизу), бо вважає, що саме так має бути.

А ще до Дня українського прапора Анатолій Чайка отримав відзнаку від Петра Порошенка, за мужність на Майдані, але не взяв її…

Отже, звідки взявся цей невгамовний Тарас Бульба та хто він такий?

Анатолій Павлович Чайка один з найстарший учасників Майдану. Йому 78. Його жорстоко катували беркутівці  та він залишився живим… Каже, що Бог не просто так залишив його на землі, значить ще якась особлива місія покладена на його плечі.

Сива голова, сива борода, зоране зморшками чоло і яскраві сяючі очі, такі як бувають у закоханого юнака. Признається, він теж закоханий… в Україну. Гідний приклад для багатьох.

Та коли згадає ті, страшні події, очі наповнюються сумом і слізьми – минулої зими він втратив чимало бойових товаришів, сміливців, які годились йому у внуки.

-         Анатолію Павловичу, розкажіть-но, як це Ви втрапили на Майдан.

-         Коли розпочався Євромайдан, я якраз гостював в Америці. По телевізору показували лише російську версію подій та я добре знаю українців, вони не фашисти. Зрозумів – Росія з якоюсь метою підло бреше! Я рвався додому, однак зміг виїхати тільки 17 січня. Повернувшись до Вінниці, дав собі тиждень на роздуми і відпочинок. Серце підказувало йти на допомогу Україні. За 8 днів почався штурм нашої обласної ради. Я був одним з перших, хто зайшов у захоплену ОДА. Памятаю, на сходах будівлі лежав побитий міліціонер – перша жертва Революції, яку я побачив на власні очі. Він повзав на животі, шукаючи руками свою каску та окуляри. По чолі його текла кров. Мені так стало шкода його, серце стислось.

-         Що відбувалось в середині?

-         Я був прийнятий в охорону штабу. І був приставлений охороняти кабінет голови обласної ради – Івана Мовчана. Я там днював і ночував. До кабінету щодня набивалось повно людей – наших і від влади, щось вирішували. Третій поверх зайняли якісь взагалі дивні хлопці, вони нікого не слухали, були непідконтрольні. Згадую випадок, коли ми із завгоспом вінницького Майдану залишились в охороні другого поверху облради тільки вдвох.  Мовчан якось сказав мені: «Дам тобі, діду, 200 грн і йди звідси». Я відмовився, бо до Революції прийшов не за грошима. Тоді Мовчан запропонував ці ж гроші моєму напарнику – «завгоспу», а той не розгубився, сказавши, що дасть йому 500 грн, якщо той зробить так, щоб його тут більше не бачили». Я тоді довго реготав. Бачили б ви кислу морду Івана Михайловича. Він явно не очікував такого розвитку події.

-         За тиждень приміщення обласної ради звільнили, що Ви вирішили робити далі?

-         Так, першими вийшли хлопці з третього поверху. Революціонери знайшли спільні рішення з регіоналами. Тому більше не було сенсу там сидіти. Я підійшов до Наталі Солейко аби порадитись, що нам робити далі? А так як у нашому розпорядженні було знаряддя захисту – палки, кілька десятків коктейлів молотова, протигази, декілька щитів, Солейко сказала збирати все це добро в машину - і на Київ.

-         Тобто саме Наталя Солейко порадила їхати Вам на Київський Майдан?

-         Та я б і сам до цього прийшов. Євромайдан у Києві мав стати для мене логічним продовженням моєї особистої Революції. Тому 5 лютого я вже був у Вінницькій Сотні у Київському палаці «Жовтень».

-         Що саме Ви робили на Майдані?

-         Ну, допомагав чим міг. І робив те, що потрібно було. Згодом я став прапороносцем. Я завжди виступав першим. Ставав перед нашими майданівцями і беркутівцями і гордо, з піднятою головою, тримав український прапор. Завжди вів колону бійців перед боєм. Не раз першим отримував дозу газу від беркуту або палицею по грудях, руках, ногах… Та вставав і продовжував з усіх сил розмахувати стягом.

-         Знайшли собі друзів серед бойових товаришів?

-         Звісно! Ми там всі були як одна велика сімя. Я багато кому запам’ятався, бо був чи не найстаршим там.  Мене всі називали «Дєда». Мені було дуже приємно. Я радий, що багатьом став мало не рідним дідом. Натомість я кликав всіх синами, донька , онучками.

-         Розкажіть, будь ласка, про той день, коли Ви постраждали

-         В народі той день прозвали «чорним вівторком». 18 лютого. Ми знали, що буде наступ. Готувались заздалегідь: укріплювали барикади, зносили бруківку на купки, налаштовувались морально. В понеділок увечері намети обходили священики, благословляли нас. Мабуть, через мій вік, один із священиків зупинився біля мене. Довго вдивлявся мені в очі, потім довго молився, благословив. Я був йому вдячний за це.

Наступного ранку почалось те, до чого ми так старанно готувались, хоч сили були нерівними. Я виліз на одну із барикад. Підняв стяг. Беркутівці пішли у наступ. Хтось крикнув: «Дєда, тікай!». Я побачив як почали відступати наші хлопці. Бачив як військові наздоганяли багатьох з них, били, ті падали… Бачив як впала під ударом кийка тендітна жіночка… Бачив як обступили когось із майданцівців й «копали» його ногами четверо беркутівців. Все це відбувалось в лічені хвилини та мені здалось, що пройшла ціла вічність. Почув знову: «Дєда, тікай!!!». Та я сказав собі: «Все в Божих руках. Моє життя в Божих руках. Якщо потрібно, я загину, але український прапороносець, на українській землі не тікатиме!». Звів в молитві очі до неба. Раптом удар по правій руці, яка тримала прапор. Різкий біль, я впав як підкошений та не відпускав прапор, міцно тримав його древко. Тоді посипались чисельні удари по руці, плечах, спині… відчув ще три удари по голові. Після першого відчув тепло крові, яка заливала мені очі. Все було наче в тумані.  Я втратив свідомість.

-         Вас забрали лікарі-волонтери Майдану?

-         Ні. Точніше так, але це було значно пізніше. Я прийшов до тями в беркутівському наметі. Нас там було чоловік із 40. Багато, хто лежав нерухомо і я не знав чи мертві вони чи просто без свідомості. Двоє хлопців, тримались за голови і стогнали від болю. Чувся плач. Побачивши, що я прокинувся, беркутівці кинулись добивати мене. Кийком били по ліктях, колінах, в живіт. Кричали щось та я не розумів що. Потім один із них завернув мені руки назад, одягнув наручники. Права рука була зламана, тому вона просто як резинова шина зігнулась. Я звив від болю і знову втратив свідомість.

-         Вони всіх заковували в наручники?

-         Ні, як не дивно. В наметі, хто лежав, хто сидів… та я нікого не бачив в наручниках. Певно то мені так за український прапор «віддячували». Коли я прийшов до тями, то побачив, що в намет прийшли лікарі, вони були в білих халатах та з червоними хрестами на грудях. Один із беркутів, як я зрозумів, він був там головним, ходив по намету, показував пальцями на майданівців і говорив: «Вот етава забєрітє! Вот етава забєрітє!». А потім різко повернувся до мене і сказав: «А, да! І дєда убєрітє отсюдава. У нєво двойной пєрєлом рукі со сміщєнієм».  Мене забирали, а я не знав куди, не знав, чи це наші лікарі-волонтери чи беркутівські медики.

-         А звідки він знав, що у Вас подвійний перелом руки зі зміщенням?

-         Сьогодні, коли пройшлав майже два роки з тих подій, я встиг проаналізувати дещо. Впевнений, що саме той беркутівець і катував мене. Впізнав його по характерній ході. Він ходить, трохи ніби підстрибуючи. Тоді в наметі я назвав його подумки чорногузом. Згодом я згадав, що саме ці добряче викривлені ноги підбігали до мене, коли я стояв на барикаді з прапором. Перший удар був точно його. До того ж в наметі він був з підтягнутою на чоло балаклавою. Я роздивився його обличчя. А кілька місяців потому мені принесли фотографію, де мене непритомного тягнуть під руки два беркутівця. Один із них був в підтягнутій на чоло балаклаві – чорногуз.

-         Ви наголосили на російському акценті беркутівця. Думаєте, він із Росії?

-          Точно не впевнений. Якщо не з Росії, то точно із якогось регіону, де російська мова має перевагу, наприклад з Донецьку чи Криму.

-         Куди забрали Вас медики?

-         Мене підвели до швидкої. Там було ще четверо таких же скалічених майданівців. І лише одне лежаче місце. Та я знову втратив свідомість, тому як мене везли чи сидячи, чи лежачи… я не знаю. Привезли до київської лікарні №17, де я пролежав 8 днів.

-         До Вас хтось навідувався?

-         У нашій палаті двері не зачинялись від відвідувачів. В основному приходили кияни – незнайомі мені люди, приносили нам їсти, одяг, необхідні ліки… Подарували мені телефон. Адже після того як мене побили беркутівці я залишився в одних трусах, телефон та гроші забрали. А ще мене розшукав син. Памятаю, що я попросив його аби він сходив на Майдан і розповів моїй сотні, що я живий. Коли він прийшов і сказав цю новину, його всі обіймали і цілували, тішились, що їхній дєда-прапороносець живий. Навіть 500 гривень дали сину. Він не хотів їх брати, але вони наполягли.

-         Скільки часу Ви ще провели в Києві?

-         Точно не можу сказати, ще з добрий місяць. Мене перевели в другу лікарню, бо там, де я лежав спочатку не робили операцій на руках.

-         А що далі?

-         А далі ще 6 лікарень, довгі місяці реабілітації. Потім почались розслідування злочинів проти майданцівців. Мене, як єдиного катованого вінничанина, часто викликали й продовжують викликати як свідка до правоохоронних органів, спочатку вінницьких, потім київських. Довгий час мені приходилось їздити в Генеральну прокуратуру України… Та розслідування так і не просунулось вперед.

-         А коли Ви повернулись до Вінниці після лікарні, Вас напевно зустрічали як Героя.

-         Ви знаєте навіть у Києві люди, яких я вперше в житті бачив, відносились до мене краще, чим мої рідні вінничани. Я коли виходив з електрички, ще із гіпсом на руці та перемотаною бинтом головою, довго вовтузився, не міг зійти по східцях. З собою мав ще пакет із речами, тому мені було дуже не зручно спускатись. Ніхто навіть руки не подав. Тоді хтось із натовпу крикнув, мовляв гляньте на діда, наче з Майдану, весь «покоцаний». Всі почали сміятись. Мені так боляче, так образливо стало. Мало не розплакався, а коли таки зліз на платформу, підійшов до того хлопчини і сказав: «А ти знаєш, ти правий! Я з Майдану». Обернувся і пішов так швидко, як тільки міг.

-         А рідні, близькі, сусіди?

-         Ніхто не підтримував фактично. Всі казали, нащо воно тобі треба було. Та я не шкодую.

-         Взагалі ні про що не шкодуєте?

-         Є дещо. Коли на Майдані дні проходили ще більш-менш спокійно, я ходив поспілкуватись з хлопчиками-строковиками. Їх тоді використовувала влада як гарматне м'ясо – виставляли їхні шеренги, прикриваючи ними спецназівців. Ми спілкувались про все. Та в більшій мірі про Україну. Спілкувались довго і щиро. А одного разу вони мені сказали, дєд, заходь до нас в середину. Вони розступились і я не задумуючись пройшов, гордо тримаючи прапор. Коли мені потрібно було повертатись до табору, мене пропустили, я попрощавшись пішов. А потім подумав собі, чому я не запропонував хлопцям приєднатись до нас. Так, вони напевно відмовилися б. Але можливо хоча б один замислився б… От про що шкодую по-справжньому.

-         Що робили у Вінниці, після того як пройшли медичну реабілітацію?

-          Ходив до Вінницького Правого Сектору. Щодня сидів у них в наметі, збирав кошти на їхні нужди. Причому робив це безкоштовно.

-         А чому не продовжуєте допомагати Правому Сектору?

-         Та тому що, як виявилось у них тільки вибори в голові були. З організації повтікали всі, хто це зрозумів. Доля країни їх не турбує. Ну принаймні не турбує Сергія Чумака. В нього більш приземлені бажання – влада і гроші.

-         Що змінилось з часу Євромайдану для Вас особисто?

-         Мені здається стало ще гірше! Я не про економічну кризу, ми її переживемо. Я про політичну… Українці, в тому числі і ми вінничани, привели до влади олігархів. А вони набиваючи собі кишені, наплювали на війну з окупантом та українських бійців, які воюють на сході держави. Кількість політв’язнів порошенківського режиму збільшується. І я вирішив, що продовжуватиму революцію. На одинці чи з підтримкою однодумців та я боротимусь! Боротимусь до кінця, до поки вистачить сил за Україну, про яку мріяла Небесна Сотня.

Переглядів 839
Поділитися:

Голосування

Кого з кандидатів ви підтримаєте як Президента України на виборах навесні 2019?